Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
З самого початку війни австрійці, знаючи про симпатії місцевого населення до Росії, провели в Галичині масові арешти. У Ценяві заарештували І. І. Комара, А. Г. Комар, І. Николюка - всього 10 чоловік. Особливо шаленіли вони після того, як солдати з Ценяви та інших сіл відмовилися воювати
проти своїх братів. За сім'ями солдатів М. М. Дирова, М. С. Турчина, Ф. Кондура, які опинились у вересні 1914 року в російському полоні, було встановлено суворий нагляд. Австрійські жандарми 7 липня 1915 року заарештували А. Г. Турчин за те, що вона зверталася до росіян з проханням відпустити з полону її чоловіка. Тоді ж було звинувачено в русофільських тенденціях ще 27 чол. Всіх їх вивезли до концтабору, розташованого біля міста Трача. По амністії 1916 року їх відправили на проживання в польські села. Звідти ценівчанам довелося тікати додому - спочатку до Дрогобича, Стрия, а з часом в свої ліси, в рідні оселі. Жандарми на місцях виловлювали втікачів і накладали на них 10 ринських штрафу.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії в село повернулися звідти військовополонені, які були свідками революційних подій. Спочатку приїхав Я. Г. Турчин, а в 1920 році після п'ятирічного перебування в Києві, Одесі, Катеринославі, Ростові-на-Дону повернувся до села Д. М. Юречко, нині пенсіонер. Вони розповідали селянам про Радянську владу й про ленінські Декрети про мир і землю. Селяни усвідомлювали, що буржуазно-націоналістична ЗУНР це нове гноблення. Ще з більшим опором зустріли вони окупаційний режим, що його встановили тут в 1919 році війська буржуазно-поміщицької Польщі. Життя трудящих під владою панської Польщі залишалося надзвичайно тяжким. Краща земля перебувала в руках поміщика та куркулів. На решту 415 господарств припадало всього 536 га орної землі. Церкві тоді належало 16 моргів орної землі, 19 моргів сіножатей, 3,5 морга невжитків та 15 моргів лісу. Процес обезземелення трудового селянства посилився в 1930-1934 рр. внаслідок застосування практики продажу з аукціону землі за борги. Іноді за борги відбирали навіть хати. Майже всі кращі землі загарбали куркулі. Через постійні злидні та антисанітарні умови близько 30 проц. жителів села хворіло на туберкульоз, поширений був черевний тиф.
У 30-х роках в селі була тільки початкова школа. Значна частина дітей через бідність батьків відвідувала заняття, доки було тепло. За найменшу провину учнів били різками, ставили коліньми на пісок, кукурудзу, з піднятими догори руками. У відповідь на т. зв. кресовий шкільний закон, що передбачав повністю вивести протягом 25 років з уживання українську мову, ценівчани надіслали до міністерства освіти Польщі листа з вимогою відкрити в селі українську школу. Сфабрикувавши фальшивий документ за підписами 20 ополячених українців про те, що нібито в селі така школа не потрібна, міністерство освіти порадило селянам «ніколи більше не звертатися з подібними проханнями».
В селі була невеличка бібліотека, відкрита 1931 року «Просвітою». Користувалися нею не більше 40 чоловік. Громадськість села добилася від властей визначення місця для забудови народного дому. Ініціатором його спорудження був М. А. Олексин. Скориставшись з фінансової допомоги громади ценівчан з Торонто та грішми, зібраними в селі, в 1934 році розпочали будівництво. Але через зволікання і всілякі перешкоди з боку урядовців і сільського попа завершити спорудження народного дому було важко. Піп відверто й нахабно радив не поспішати з будівництвом, щоб «більшовикам не було де збирати народ і агітувати».
За далеко неповними даними польської статистики, до 1938 року з Ценяви емігрувало за океан понад 120 сімей. Особливо багато їх оселилося в Канаді. Емігранти, яким щастило влаштуватися на роботу, ледве заробляли на прожиття. Люди мешкали в трущобах, бо квартира навіть для одинокого робітника коштувала 3/4 його заробітку. Безробіття постійно загрожувало багатьом емігрантам. Не один з них скінчив життя самогубством. В листі до ценівчан їх землячка писала з Торонто: «На фабриці не працюю, бо не можу. Та й ціну дуже збили, задарма робимо. Продукти, вбрання і що людині до життя потрібно, то подорожчало в 3-4 рази. А платні нема. Тому в нас страйк за страйком. Якщо дадуть підвишку, то всьо одно народ терпить, бо зразу підвищують ціни...». Відповідаючи на питання, чому не приїжджає в рідне село, вона пише про свою тугу на чужині, де «все будеш чужим, де
Ценява
Сторінка 2 з 7
форшпани, зростали податки. В селі лютував голод. Особливо бідували багатодітні сім'ї Миколи Грицькова, Тимка Депутовича та інші.З самого початку війни австрійці, знаючи про симпатії місцевого населення до Росії, провели в Галичині масові арешти. У Ценяві заарештували І. І. Комара, А. Г. Комар, І. Николюка - всього 10 чоловік. Особливо шаленіли вони після того, як солдати з Ценяви та інших сіл відмовилися воювати
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії в село повернулися звідти військовополонені, які були свідками революційних подій. Спочатку приїхав Я. Г. Турчин, а в 1920 році після п'ятирічного перебування в Києві, Одесі, Катеринославі, Ростові-на-Дону повернувся до села Д. М. Юречко, нині пенсіонер. Вони розповідали селянам про Радянську владу й про ленінські Декрети про мир і землю. Селяни усвідомлювали, що буржуазно-націоналістична ЗУНР це нове гноблення. Ще з більшим опором зустріли вони окупаційний режим, що його встановили тут в 1919 році війська буржуазно-поміщицької Польщі. Життя трудящих під владою панської Польщі залишалося надзвичайно тяжким. Краща земля перебувала в руках поміщика та куркулів. На решту 415 господарств припадало всього 536 га орної землі. Церкві тоді належало 16 моргів орної землі, 19 моргів сіножатей, 3,5 морга невжитків та 15 моргів лісу. Процес обезземелення трудового селянства посилився в 1930-1934 рр. внаслідок застосування практики продажу з аукціону землі за борги. Іноді за борги відбирали навіть хати. Майже всі кращі землі загарбали куркулі. Через постійні злидні та антисанітарні умови близько 30 проц. жителів села хворіло на туберкульоз, поширений був черевний тиф.
У 30-х роках в селі була тільки початкова школа. Значна частина дітей через бідність батьків відвідувала заняття, доки було тепло. За найменшу провину учнів били різками, ставили коліньми на пісок, кукурудзу, з піднятими догори руками. У відповідь на т. зв. кресовий шкільний закон, що передбачав повністю вивести протягом 25 років з уживання українську мову, ценівчани надіслали до міністерства освіти Польщі листа з вимогою відкрити в селі українську школу. Сфабрикувавши фальшивий документ за підписами 20 ополячених українців про те, що нібито в селі така школа не потрібна, міністерство освіти порадило селянам «ніколи більше не звертатися з подібними проханнями».
В селі була невеличка бібліотека, відкрита 1931 року «Просвітою». Користувалися нею не більше 40 чоловік. Громадськість села добилася від властей визначення місця для забудови народного дому. Ініціатором його спорудження був М. А. Олексин. Скориставшись з фінансової допомоги громади ценівчан з Торонто та грішми, зібраними в селі, в 1934 році розпочали будівництво. Але через зволікання і всілякі перешкоди з боку урядовців і сільського попа завершити спорудження народного дому було важко. Піп відверто й нахабно радив не поспішати з будівництвом, щоб «більшовикам не було де збирати народ і агітувати».
За далеко неповними даними польської статистики, до 1938 року з Ценяви емігрувало за океан понад 120 сімей. Особливо багато їх оселилося в Канаді. Емігранти, яким щастило влаштуватися на роботу, ледве заробляли на прожиття. Люди мешкали в трущобах, бо квартира навіть для одинокого робітника коштувала 3/4 його заробітку. Безробіття постійно загрожувало багатьом емігрантам. Не один з них скінчив життя самогубством. В листі до ценівчан їх землячка писала з Торонто: «На фабриці не працюю, бо не можу. Та й ціну дуже збили, задарма робимо. Продукти, вбрання і що людині до життя потрібно, то подорожчало в 3-4 рази. А платні нема. Тому в нас страйк за страйком. Якщо дадуть підвишку, то всьо одно народ терпить, бо зразу підвищують ціни...». Відповідаючи на питання, чому не приїжджає в рідне село, вона пише про свою тугу на чужині, де «все будеш чужим, де