Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Печеніжин

Сторінка 2 з 8
повинність. В інвентарі записано, що селяни зобов'язані давати від супряги раз на рік підводу до Підгайчиків і перевезти 3 бочки солі.
Але цим не обмежувався визиск. Через систему застав, оренди, відкупу маєток опинявся аж у четвертих руках. Кожний орендар прагнув витиснути з селян значно більше, ніж зазначалося в інвентарях. Про це красномовно
свідчать скарги селян до власника маєтку на здирства і жорстоку поведінку орендарів. Хоч, як правило, пан не відповідав на скарги, ті, що їх подавали, ставали жертвами орендаря, їх звинувачували в бунтарстві, в зв'язках з опришками і знищували.
Антифеодальну боротьбу оцришків наприкінці ЗО-в першій половині 40-х років
XVIII ст. очолив Олекса Довбуш, син пастуха-комірника Василя Довбуша з Печеніжина. 1738 року опришки розправились із печеніжинським орендарем Тишківським, а потім з багатіями в Чорних Ославах і Лючках. Восени 1739 року Олекса Довбуш організував загін з 30 чоловік, з яким почав діяти далеко за йежами Покуття.
Рух опришків не припинявся і після смерті Довбуша. Навіть в 20-х роках
XIX ст. у Печеніжині, Космачі, Слободі-Рунгурській, Баня-Березові були розміщені військові пости для боротьби з опришками.
В другій половині XVIII ст. розмір феодальних повинностей селян Печеніжина різко збільшився. Тепер їх зобов'язували від кожної пари коней чи волів 8 разів на рік відвозити з Печеніжина до Львова по 3 бочки солі. Хоч на кожну ходку селянин витрачав не менше тижня, за 8 поїздок зараховувалося лише 16 днів панщини. Селяни писали в скарзі, що ці повинності для них «гірше татарської неволі».
У 1787 році Печеніжинський маєток Т. Потоцького як соленосний район купила казна Австрії. Управління ним здійснював «скарб камеральних маєтків». Щоб збільшити вартість маєтку, Потоцький позаписував до інвентарів панщизняних повинностей і т. зв. дарові, які виконувалися кріпаками поза панщиною. Але якщо раніше за це пан був зобов'язаний надавати селянам такі пільги, як-от: збирання хмизу в лісі, зрубу дерев на будівлі, користування панськими пасовищами тощо, то тепер цих прав селян позбавили, а «скарб камеральних маєтків» вимагав виконувати всі повинності або сплачувати гроші. Це було пряме пограбування селян. Цього ж року при розмежуванні домініальних і рустикальних земель поміщик записав у свої інвентарі ті ліси, пасовиська та луки, які раніше були в громадському користуванні селян Печеніжина.
Селяни зверталися до всіх установ австрійської держави. В протоколі від 10 серпня 1792 року, наприклад, згадується про повторні скарги всіх мешканців Печеніжина на економа, який знущався над кріпаками. Намісництво попередило Коломийський повітовий уряд, що «надмірні утиски та варварська поведінка економа до підданих може при дальшому зволіканні розгляду та вирішення селянських скарг призвести до непередбачених наслідків». Проте це попередження залишилося на папері.
Оскільки з селян стягували великі штрафи за невиконання підводних повинностей, т. зв. підгасів,то, щоб мати менше клопоту з селянами, які скаржилися, що їм не оплачують підгасів, дирекція солеварень у 1799 році запропонувала перетворити печеніжинські та кутські підгаси у панщину. Уряд схвалив цю пропозицію, а заборгованість держави перед селянами за оплату підгасів списав.
В кінці XVIII - на початку XIX ст. печеніжинські селяни відбували 78 днів панщини на рік. Халупники, хоч і не мали своєї землі, виконували 67 днів пішої панщини. Крім того, в 1836 році 452 селянські двори платили від худоби та пасік 270 флоринів 49 крейцерів податку, а в 1841 році - вже 323 флорини 28 крейцерів. За випас худоби на державних грунтах сплачували по 1 золотому рогового.
Основні доходи селянам давало тваринництво, а також різні промисли. Тут виробляли полотно, ліжники, килими. Добре було налагоджено виробництво дерев'яного посуду: різних кухлів, ложок, черпаків, тарілок тощо. Існувала в Печеніжині з давніх-давен і солеварня. Але 1820 року її закрили як малопродуктивну. Використовувалися нафтові «текучі» або «ропи».
З 1816 року в Печеніжині існувала тривіальна школа, де 1 вчитель навчав невелику кількість дітей читати, писати і рахувати. Школа утримувалася печеніжинською громадою. Нагляд над школою здійснювала шкільна рада, яка складалася з радних містечка.


Дивиться також інші населені пункти району:

Сучасна карта - Печеніжин