Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В складних умовах підпілля, особливо під час перебування уряду ЗУНР у Станіславі, комуністи розгорнули організаційну й пропагандистську роботу серед трудящих. Вони встановили контакт з комуністичними осередками Дрогобича, Коломиї, Калуша та інших міст. У Станіславі в лютому 1919 року проходила перша крайова конференція галицьких комуністів. Тут перебував ЦК КПСГ.
Навесні 1919 року в Станіславі було створено окружний партійний комітет. Він керував роботою комуністичних осередків, згуртовував трудящих на боротьбу проти зунрівців, за владу Рад і возз'єднання Галичини з Радянською Україною. В кінці
березня того року в Станіславі сталася збройна сутичка між частинами т. зв. Української галицької армії, що відправлялися на фронт, і поліцією. 35 чоловік військових
і цивільних було заарештовано. Солдати УГА відмовлялись йти на виручку Петлюрі проти Червоної Армії і чекали її приходу, сподіваючись з'єднатися з нею після переходу через Збруч.
Глибоке невдоволення народних мас політикою уряду ЗУНР продемонстрував селянсько-робітничий з'їзд, що відбувся в Станіславі ЗО31 березня 1919 року. На ньому були представлені майже 1200 делегатів від 33 повітів Східної Галичини. Хоч з'їздом верховодили українські буржуазні націоналісти, але багато делегатів виступало з обвинуваченнями уряду ЗУНР, що він захищає приватну власність, зберігає всі порядки, які були під час габсбурзької монархії, і не ставить питання про возз'єднання Західної України з Радянською Україною. Посланці трудящих вимагали проголошення Радянської влади в Галичині.
Першотравнева демонстрація 1919 року в Станіславі пройшла під лозунгами: «Геть буржуазну раду!», «Хай живе міжнародне пролетарське свято Перше травня!». В цей час трудящі міста боролися не тільки проти влади української буржуазії, а й проти буржуазно-поміщицької Польщі, яка ще з листопада 1918 року розпочала агресивну війну у Східній Галичині.
Наприкінці травня 1919 року білополяки загарбали Станіслав. Відтоді почався період панування пансько-польських окупантів, що тривав до вересня 1939 року.
З 1921 року місто стало адміністративнимцентром воєводства. Населення його зростало. 1925 року в Станіславі проживало близько 65 тис. чоловік.
За часів польської окупації у промисловому розвитку міста помітних зрушень не сталося. Найбільшим підприємством лишався завод по ремонту вагонів і паровозів. Крім нього, працювало 18 дрібних підприємств: ватна, ткацька і кондитерська фабрики, шкіряний, спиртовий, газовий, нафтопереробні, лісопильні заводи, електростанція та ін. У місті налічувалося 35 дрібних пекарень, на кожній з них в середньому було зайнято 4 робітники.
Значну питому вагу в економіці міста мало кустарне виробництво. В середині 20-х років тут було 1153 ремісничі майстерні, де працювало 1860 майстрів і челядників.
Станіслав був найбільшим торговельним центром на Прикарпатті. В кінці (20-х років у місті було понадч 2800) дрібних торговельних підприємств.
Тим часом становище робітників не поліпшувалося. Робочий день їх фактично не обмежувався. Хоч польський сейм під натиском мас і прийняв ще в 1919 році закон про 8-годинний робочий день, але підприємці його не дотримувались. Порушення цього закону з кожним роком все частішали, особливо на дрібних підприємствах. Заробітна плата робітників здебільшого була низькою. Некваліфіковані робітники нафтопереробного і цегельного заводів у 1935 році одержували пересічно по 2 злотих на день, що ледве вистачало їм для прохарчування. Підприємці широко використовували дешеву працю жінок і підлітків, які одержували в 2-3 рази менше від чоловіків. Навіть інспектор праці Станіславського округу змушений був
Івано-Франківськ
Сторінка 8 з 21
держави. Станіслав стає одним з центрів класових боїв трудящих Прикарпаття. Визвольну боротьбу народних мас очолювали комуністи, які в кінці 1918 - на початку 1919 року об'єднувалися в партійні осередки. До одного з перших осередків входили І. М. Сірко, М. Бандура та ін. Другу організацію очолив К. М. Саврич, який у лютому 1919 року разом з В. П. Сірком прибув сюди за завданням ЦК КП(б)У для підпільної роботи. Третій осередок складався з колишніх лівих соціал-демократів і радикалів Східної Галичини (В. Гадзінський, О. Устиянович, М. Козоріс та інші). Навесні 1919 року в Станіславі було створено окружний партійний комітет. Він керував роботою комуністичних осередків, згуртовував трудящих на боротьбу проти зунрівців, за владу Рад і возз'єднання Галичини з Радянською Україною. В кінці
березня того року в Станіславі сталася збройна сутичка між частинами т. зв. Української галицької армії, що відправлялися на фронт, і поліцією. 35 чоловік військових
і цивільних було заарештовано. Солдати УГА відмовлялись йти на виручку Петлюрі проти Червоної Армії і чекали її приходу, сподіваючись з'єднатися з нею після переходу через Збруч.
Глибоке невдоволення народних мас політикою уряду ЗУНР продемонстрував селянсько-робітничий з'їзд, що відбувся в Станіславі ЗО31 березня 1919 року. На ньому були представлені майже 1200 делегатів від 33 повітів Східної Галичини. Хоч з'їздом верховодили українські буржуазні націоналісти, але багато делегатів виступало з обвинуваченнями уряду ЗУНР, що він захищає приватну власність, зберігає всі порядки, які були під час габсбурзької монархії, і не ставить питання про возз'єднання Західної України з Радянською Україною. Посланці трудящих вимагали проголошення Радянської влади в Галичині.
Першотравнева демонстрація 1919 року в Станіславі пройшла під лозунгами: «Геть буржуазну раду!», «Хай живе міжнародне пролетарське свято Перше травня!». В цей час трудящі міста боролися не тільки проти влади української буржуазії, а й проти буржуазно-поміщицької Польщі, яка ще з листопада 1918 року розпочала агресивну війну у Східній Галичині.
Наприкінці травня 1919 року білополяки загарбали Станіслав. Відтоді почався період панування пансько-польських окупантів, що тривав до вересня 1939 року.
З 1921 року місто стало адміністративнимцентром воєводства. Населення його зростало. 1925 року в Станіславі проживало близько 65 тис. чоловік.
За часів польської окупації у промисловому розвитку міста помітних зрушень не сталося. Найбільшим підприємством лишався завод по ремонту вагонів і паровозів. Крім нього, працювало 18 дрібних підприємств: ватна, ткацька і кондитерська фабрики, шкіряний, спиртовий, газовий, нафтопереробні, лісопильні заводи, електростанція та ін. У місті налічувалося 35 дрібних пекарень, на кожній з них в середньому було зайнято 4 робітники.
Значну питому вагу в економіці міста мало кустарне виробництво. В середині 20-х років тут було 1153 ремісничі майстерні, де працювало 1860 майстрів і челядників.
Станіслав був найбільшим торговельним центром на Прикарпатті. В кінці (20-х років у місті було понадч 2800) дрібних торговельних підприємств.
Тим часом становище робітників не поліпшувалося. Робочий день їх фактично не обмежувався. Хоч польський сейм під натиском мас і прийняв ще в 1919 році закон про 8-годинний робочий день, але підприємці його не дотримувались. Порушення цього закону з кожним роком все частішали, особливо на дрібних підприємствах. Заробітна плата робітників здебільшого була низькою. Некваліфіковані робітники нафтопереробного і цегельного заводів у 1935 році одержували пересічно по 2 злотих на день, що ледве вистачало їм для прохарчування. Підприємці широко використовували дешеву працю жінок і підлітків, які одержували в 2-3 рази менше від чоловіків. Навіть інспектор праці Станіславського округу змушений був